Чи знаємо ми сьогодні всю правду про велику трагедію українців у ХХ столітті? На жаль вона залишається невідомою для значної частини населення, а тим більше для молодого покоління.
Пам’ять про жорстокі часи і невимовний біль за втратами має спонукати нас до того, щоб ми розповідали писали і переказували про нелегку долю свою й всього українства. Ми повинні засвідчувати і поширювати по світі правду про нечуваний геноцид проти української нації . Нажаль, про цей найбільший у світі злочин тепер є багато недомовок, перекручень правдивої історії, фальсифікації фактів, дискримінації людей – носіїв цієї правди та й самої української ідеї за незалежність і волю.
Публікації таємного листа Сталіна до міських рад і виконкомів , датованого квітнем 1934 року, висвітлюють силу-силенну сучасних утаювань історичної правди, історичних недомовок і перекручувань. «Вилучити із сільрад книги смертей за 1933 рік по всім сільрадам, а за 1932 рік, за списком, повідомленим Управлінням Народногосподарського Обліку. Вилучені книги передати на зберігання в секретному порядку при райвиконкомах.» Геноцид досяг вершини в 1932-1933 роках , коли було знищено близько 12,4 мільйонів людей.
Після того як голодомором було зламано етнічний хребет нації – селянство, Москва вирішила знищити інтелект України і з 1933 різко розширила масштабне репресування української інтелігенції. В архіві по голодомору і репресіям, який було розсекречено СБУ, є документ «Відомості про розстріляних», який свідчить: у 1932 році українців-вчених та професорів було 10063, у 1940 році залишилося лише 5 тисяч. До війни репресивний орган партії знаходився на вулиці Енгельса (нині Маразліївська). Встановлено, що часто саме тут і розстрілювали – кажуть, кров текла аж до моря.
Останнім часом на нашому національному календарі відзначено цілий ряд сумних, скорботних дат, пов’язаних з тими жахливими, фатальними подіями. Але найбільшою серед них стала річниця Голодомору – геноциду
1932 – 1933 років, який уособлює собою найтрагічніші події в усій історії українського народу. 28 листопада відзначено як річницю пам’яті жертв кривавої політики московського репресивного режиму, річницю великого народного болю і вселенського прокляття сталінщини. 75-річчя нашої національної трагедії було вшановано не тільки в Україні, а й у широкому світі; народи багатьох країн на різних континентах відзначили його як річницю планетарної драми.
Коли заходить мова про Голодомор 1932 – 1933, що пережив український народ, про страхітливі репресії, що випали на долю українців за часів тоталітарного комуністичного режиму, можна почути «аргументи» наших опонентів – передусім, з табору ортодоксальних комуністів та проросійських сил, про те, що, мовляв, голод був і в Росії, що репресій зазнавали також росіяни та представники інших народів Союзу і що проблема ця начебто не національна, а «всесоюзна». Але від цих «доводів» не залишається й сліду, якщо познайомитися хоча б з деякими порівняльними цифрами й фактами, що характеризують демографічні наслідки політики комуністичної диктатури щодо України. Таких масштабних репресій інші країни все ж таки не зазнавали.
Ці цифри і факти справді жахливі! За 33 роки – від першого радянського перепису населення в 1926 році до перепису 1959-го – кількість етнічних українців зросла всього на 1,5 мільйона чоловік, і їх стало 37,3 мільйони. У той же час, наприклад, число росіян збільшилося майже на 60 млн – з 55.5 до 114.1 млн! Ці порівняльні дані є переконливими свідченнями того, що в цей проміжок часу (33 роки) на Україну обрушилася глобальна національна катастрофа, український народ пережив трагічний період справжнього геноциду. Так, і російський народ пережив часи голоду, але за усіма переглянутими мною фактами 1931 – 1933 роки відбилися на історії Росії як часи неврожаю через засуху, але все одно запаси їжі були і їх ніхто не відбирав.
Незважаючи на те, що писати про події 1930-х років у газети навіть листи і щоденники заборонялося, збереглося багато пісень і віршів про Голодомор. Адже пам’ять людей не викоренити, як не намагалася радянська влада. Тому єдиним джерелом інформації є розповіді свідків. Але і тих, кого можна розпитати, залишилося дуже мало, адже пройшло вже більше ніж 70 років. Серед свідків – і моя бабуся, 1917 року народження, але вона навіть зараз неохоче розповідає про пережите і сподівається, що ця трагедія більше ніколи не повториться.
З 18 листопада 1932 року в Україні вводяться так звані «чорні дошки». Якщо село якимось чином намагалося сховати продовольчі товари – воно потрапляло у цей список.
6 грудня оприлюднюється суспільна постанова про занесення на «чорну дошку» шести українських сел. Серед них є й Одеське, бо його мешканці ховали зерно в землі. Для селян статус «чорної дошки» означав, що вони не мають права виїзду, були оточені збройними загонами, позбавлені харчів вони вже не мали жодного шансу уникнути смерті. Це було рівнозначно смертному вироку.
Коли все населення села вимирало, організовувалось переселення з Російських губерній (наприклад з Тульської), щоб змішати етнічне населення України. Про це свідчить лист Л. Кагановича Й.Сталіну, 2 жовтня 1933 року: «Т. Сталін, ви питали яке оперативне завдання ми дали переселенському комітету на 1933 рік. Ми дали завдання організувати переселення на початку 1934 року на Україну (степ, 15-20 тисяч родин)»
Я, як автор, переконана у тому, що цю трагічну правду люди повинні знати і робити висновки, аби подібна трагедія знову не повторилася з нашою нацією.
Нарешті, коли я вирішила розшукати могили померлих під час Голодомору, мені сказали, що вони не збереглися. Влада того часу дуже старанно приховувала факти репресій і голодомору. Тож остання крапка в моєму матеріалі – сльоза.
Комментариев нет:
Отправить комментарий